02.03.2014

02.03.2014
Катерина Смотрич
1, кажется, марта 1992-го года, папа пришел с работы как обычно. В семь. Они с мамой закрыли на кухне дверь и совещались минут 15. Потом, пока, как я теперь понимаю, мама собирала отцу вещи, он позвал нас с братом на кухню. Мне было 9 лет.

Папа, размешивая в пустой чашке выпитый чай, сказал, что он идет на войну. Что началась война. Та, которая теперь называется Приднестровско-Молдавским конфликтом.

Я сказала, что война не может начаться, потому что мы победили немцев много сколько лет назад. У меня, вон, в учебнике написано.

Потом он взял вещи и ушел. Напоследок, он оставил навсегда засевшее мне в голову слово "мобилизация", а маме - свою зарплатную табульку. Дома было очень тихо, и мама оставила в прихожей свет. На всю ночь. А я до утра смотрела на него в просвет закрытой двери.

Через неделю у меня в классе не осталось никого, у кого бы папа не "ушел". А еще через неделю школу закрыли.

Потом мы лежали на полу в квартире Камневых при выключенном свете, ночью, и тетя Ира плакала громче всех, потому что стреляли по окнам. Мы знали, что такое БТР, АК-47 и Ф-1 раньше любых других детей.

Потом привезли дядю Юру из третьего подъезда, дядю Сашу и еще кажется человек 20. В гробах. Я не верила, что такое возможно. Ведь две недели назад дядя Юра пил чай у нас на кухне. Потом, после похорон, мама собирала их семьям какую-то еду и все время говорила "С нами такого не случится. С нами такого не случится, да, дети?!".

Два раза приходил папа. На три часа. Худой, грязный, небритый, пахнущий землей, с чужими глазами. Мама почти не плакала. Рассказывала ему анекдоты, а плакала только ночью, когда он уходил. Каждую ночь я засыпала только тогда, когда она начинала плакать. Пока она не начинала, мне было страшно, что она перестанет дышать.

Потом были подвалы моего родного дома, где еще много лет после, красной краской было написано "убежище".

А потом нас с братом увезли по разным бабушкам. В Украине. И мы не могли дозвониться маме. И бабушка пыталась мягко "подготовить" меня к разным вариантам исхода, как я теперь понимаю.

Я помню то ощущение, когда ты не понимаешь, почему всему миру все равно? Ведь ты можешь больше не увидеть их, маму и папу. Почему всем этим людям вокруг все равно?!

Когда тебя, ребенка, трясет от ярости, злости и несправедливости, и ты до утра не можешь заснуть. А тебе завтра в школу к беззаботным детям, для которых ты - беженка. Так сказала учительница.

Я не знаю, чем занимались мои ровесники в Украине в это время, но я, уже после войны, приходя со школы, смотрела самиздатный альбом на дешевой бумаге "Бендеры. Расстрелянные и непокоренные". И старалась никогда не встречать папу с работы. Боялась, что сейчас он позовет нас на кухню.

Сегодня папа живет со мной. В одном доме. В Украине. Временно или постоянно, мы пока решаем. И вот сегодня я не знаю, как объяснить всем, кто не был с нами на той кухне в 92-м, почему мне страшно больше других и почему я перегладила все белье и 2 раза помыла пол. Наверное, чтобы только он не позвал меня на кухню.

Цели образовательной у этого текста нет, и я не знаю, поймут ли меня те, кому все еще не все равно, что Сеня похож на кролика.

Я не знаю, осознают ли свое счастье те, кто знают войну по учебникам истории.

Но точно могу сказать, что мой муж не пойдет воевать один. Он получит отчаянного, злого, верного, а самое главное, опытного Санчо Панса, кем я, по сути, для него и являюсь в повседневной, мирной, уже такой далекой жизни.

п.с

Під час ранкової пробіжки Зеленской перебігає через невеликий місток. Спотикається, перелітає через перила і падає в струмок.
Поки охоронці встигли спуститися, Зеленской вже витягли з води троє дітлахів, які ловили рибу внизу. Володя розчулений таким порятунком сказав хлопцям, що виконає їх будь-яке бажання.
1-й:
- Хочу в Діснейленд.
- Немає проблем. Я відвезу тебе туди на своєму президентському літаку.
2-й:
- Хочу кросівки, як у Майкла Джордана на пневмоподушечках.
- Вважай, що вони вже в тебе і навіть з автографом Майкла.
3-й:
- А мені інвалідний візок з моторчиком, вбудованим телевізором і навушниками.
Зеленской (здивовано):
- Але ти, ніби не схожий на інваліда?
- Але я ним стану, коли мій тато дізнається, що я врятував вас, коли ви тонули.

Страшна історія

Друг рассказал. Был у него приятель - художник. Занесла его как-то судьба в провинцию к родственникам. А поскольку расстояния там плюс минус километр до соседней деревни и все вокруг родственники, пришлось ему возвращаться далеко за полночь из одной деревни в другую.
А путь между тем пролегал мимо кладбища. Приятель, мужик не из пугливых - пошел прямо, через кладбище. И надо же было, что накануне умер кто-то из деревенских и на кладбище уже была вырыта свежая могилка.
И вот не рассчитав траекторию своего пути, угодил этот приятель аккурат в эту могилку. Ночь. Темно. Дождь. Кругом сырая глина. Попрыгал он, попрыгал и, поняв, что самому, без посторонней помощи ему из могилы никак не выбраться, решил обождать до утра. А там, глядишь и вытащат. Нашел уголок посуше, закутался в свой плащ и задремал.
И надо же такому случиться, что в это время тем же путем возвращался местный пьяница и так же, не рассчитав траекторию, угодил в эту же могилку. Не замечая приятеля, тот принялся прыгать на стены, пытаясь выбраться. Скользя по глине и ругаясь, он был очень упорен. Приятель же, сидя в углу и боясь испугать товарища по несчастью, молчал.
Наконец, поняв всю бесплодность своих попыток вылезти наружу, мужик выругался и громко произнес:
- Ну, вот, что же мне теперь придется одному здесь всю ночь сидеть?!
И тут приятель по возможности, как можно ласковей произнес:
- Ну, зачем же одному?
После чего увидел только, как сверкнули пятки того мужика, и услышал треск кустов. Ну, а приятеля по утру вытащили добрые люди.

2014..Дякую....

Дякую вам, Вікторе Федоровичу!
Саме так, я дякую Віктору
Федоровичу Януковичу. Дякую за
те, що моя 13-річна донька, яка ще
вчора не цікавилися нічим, окрім
смартфонів та корейської поп-
музики, сьогодні стежить за
новинами, а в групах в соціальних
мережах не обговорює макіяж,
лахи і хлопців, а вступає в
непримиренну боротьбу з тими,
хто намагається нападати на
майданівців.
Дякую вам, Вікторе Федоровичу, за
сусіда Петра, який ще вчора думав,
куди поїхати на заробітки, щоб
зробити євроремонт, купити
дружині шубу, а дітям планшети і
ноутбуки. Сьогодні він одягнув
помаранчеву каску і став на
барикаду пліч-о-пліч з таким же,
як і він чоловіком Іваном-Романом-
Василем-Михайлом, який вчора ще
теж думав про те, як назбирати
грошей і влітку відвести родину до
Єгипту чи бодай Туреччини.
Дякую вам, Вікторе Федоровичу, за
студентів, яких ще вчора не
цікавило нічого, окрім того, як
скласти сесія, згодом отримати
диплом і кудись «звалити».
Сьогодні вони борються за своє
майбутнє, щоб нікуди «не
звалювати».
Дякую вам, Вікторе Федоровичу, за
українських лікарів, які ще вчора
прийом хворого починали з того, у
скільки йому обійдеться лікування.
Сьогодні вони самовіддано бігають
під кулями, рятуючи поранених,
скалічених. Сьогодні вони готові
приймати в інших областях,
якнайдалі від Києва, майданівців,
аби захистити їх від переслідувань.
Сьогодні вони не чекають
закінчення зміни, а готові без
перепочинку працювати добами.
Дякую вам, Вікторе Федоровичу, за
батьків, які ще вчора думали
тільки про те, як нагодувати свою
дитину, одягнути і вивчити.
Сьогодні вони думають, як
зробити, щоби майбутнє їхньої
дитини було кращим.
Дякую вам, Вікторе Федоровичу, за
народ, який ще вчора називали
«лінивим», «байдужим»,
«несвідомим», «непатріотичним»,
який ще вчора ділили на Схід і
Захід. А сьогодні мій народ стоїть
на барикадах, захищаючи свою
свободу. Стоїть Петро з Тернополя
поряд з Максимом з Полтави чи
Володимиром із Дніпропетровська.
Вони досі ніколи не бачили один
одного, а сьогодні готові захистити
друга, закривши його своїм тілом
від кулі. Дякую за Олю, яка ще
вчора ходила по подіуму, а на
запитання, що для неї
найважливіше у світі, відповідала:
«Мир у всьому світі». Сьогодні вона
цілодобово стоїть на Майдані,
готуючи змореним чоловікам чай і
канапки, і ніяка сила не змусить її
покинути пост. Дякую за дідуся і
бабусю, які віддають все, що
відкладали роками, щоб бодай так
допомогти тим, хто на холоді,
недосипаючи і недоїдаючи,
ризикуючи життя боронять свою
країну, яку хочуть загнати у
рабство.
Дякую вам, Вікторе Федоровичу, за
вашу ненависть до власного
народу, бо чим більше ви його
ненавидите, тим більше це його
об’єднує у боротьбі проти вас.
Оксана ДУДАР, журналіст інтернет-
видання "Новий погляд"

п.с

гдето мы пытаемся сохранить традиции наших предков , хотя на еду хватает,

но хочется иногда вспомнить детство , достать засаленную книжку без обложки, с вложенными написанными от руки мамиными рецептами и просто думать о том хорошем что от тебя осталось в этом мире


мы купили этих курей и ферму не оттого что где-то там не хватает, а потому как ето было возможно и гораздо дешевле чем покупать новый дом.

наши предки как один помнили войну, запеченную картошку , постоянную голодуху и радовались каждому дню> какой бы этот день не был.
радовались " своим " яйцам", теплым кудахчущим квочкам,
радовались жизни вокруг во всех ее проявлениях.
радовались рождению чего либо нового,
хорошим отношениям, друзьям и новым людям...

радовались миру и каждый божий день говорили: "лиш бы не было войны"

как это далеко сейчас...

народ может позволить себе быть биполярным увлекается депресухой и сжигать время на компе


чегото мы не замечаем,
чегото главного , считая что оно будет всегда
мы теряем что-то человечное, то чего уже не будет у наших детей...

... ладно начало положено,
ушел колоть дрова... пусть всегда будет солнце...

п.с

Владимир ЯКОВЛЕВ:
Я учился на журфаке МГУ, у нас была военная кафедра. В обстановке секретности нас учили боевой спецпропаганде — искусству сеять раздор в рядах противника с помощью дезинформации и манипуляции сознанием.
Страшное, доложу вам, дело. Без шуток.
Боевая, или «черная», пропаганда допускает любое искажение реальных фактов ради решения пропагандистских задач. Это эффективное оружие, используемое с единственной целью вышибания мозгов противнику.
Метод «гнилой селедки». Метод «перевернутой пирамиды». Метод «большой лжи». Принцип «40 на 60». Метод «абсолютной очевидности».
Все эти методы и техники вы тоже знаете. Просто не осознаете этого. Как вам и полагается.
Нас учили использовать техники боевой спецпропаганды против солдат армии противника. Сегодня они используются против мирного населения нашей собственной страны. Уже два года, читая российские газеты или просматривая телевизионные шоу, я с интересом отмечаю, что люди, координирующие в России вброс и интерпретацию новостей, явно учились по тому же учебнику, у того же бодрого полковника или его коллег.
Вот например метод «гнилой селедки». Работает так. Подбирается ложное обвинение. Важно, чтобы оно было максимально грязным и скандальным. Хорошо работает, например, мелкое воровство, или, скажем, растление детей, или убийство, желательно из жадности.
Цель «гнилой селедки» вовсе не в том, чтобы обвинение доказать. А в том, чтобы вызвать широкое, публичное обсуждение его… НЕсправедливости и НЕоправданности.
Человеческая психика устроена так, что, как только обвинение становится предметом публичного обсуждения, неизбежно возникают его «сторонники» и «противники», «знатоки» и «эксперты», оголтелые «обвинители» и ярые «защитники» обвиняемого.
Но вне зависимости от своих взглядов все участники дискуссии снова и снова произносят имя обвиняемого в связке с грязным и скандальным обвинением, втирая таким образом все больше «гнилой селедки» в его «одежду», пока наконец этот «запах» не начинает следовать за ним везде. А вопрос «убил-украл-совратил или все-таки нет» становится главным при упоминании его имени.
Или, например, метод «40 на 60», придуманный еще Геббельсом. Он заключается в создании СМИ, которые 60 процентов своей информации дают в интересах противника. Зато, заработав таким образом его доверие, оставшиеся 40 процентов используют для чрезвычайно эффективной, благодаря этому доверию, дезинформации. Во время Второй мировой войны существовала радиостанция, которую слушал антифашистский мир. Считалось, что она британская. И только после войны выяснилось, что на самом деле это была радиостанция Геббельса, работавшая по разработанному им принципу «40 на 60».
Очень эффективен метод «большой лжи», который немного похож на «гнилую селедку», но на самом деле работает иначе. Его суть заключается в том, чтобы с максимальной степенью уверенности предложить аудитории настолько глобальную и ужасную ложь, что практически невозможно поверить, что можно врать о таком.
Трюк здесь в том, что правильно скомпонованная и хорошо придуманная «большая ложь» вызывает у слушателя или зрителя глубокую эмоциональную травму, которая затем надолго определяет его взгляды вопреки любым доводам логики и рассудка.
Особенно хорошо работают в этом смысле ложные описания жестоких издевательств над детьми или женщинами.
Допустим, сообщение о распятом ребенке за счет глубокой эмоциональной травмы, которую оно вызывает, надолго определит взгляды получившего эту информацию человека, сколько бы его потом ни пытались переубедить, используя обычные логические доводы.
Но особенно почитал наш бодрый полковник метод «абсолютной очевидности», дающий хоть и не быстрый, но зато надежный результат.
Вместо того чтобы что-то доказывать, вы подаете то, в чем хотите убедить аудиторию, как нечто очевидное, само собой разумеющееся и потому безусловно поддерживаемое преобладающим большинством населения.
Несмотря на свою внешнюю простоту, этот метод невероятно эффективен, поскольку человеческая психика автоматически реагирует на мнение большинства, стремясь присоединиться к нему.
Важно только помнить, что большинство обязательно должно быть преобладающем, а его поддержка абсолютной и безусловной — в ином случае эффекта присоединения не возникает.
Однако если эти условия соблюдаются, то число сторонников «позиции большинства» начинает постепенно, но верно расти, а с течением времени увеличивается уже в геометрической прогрессии — в основном за счет представителей низких социальных слоев, которые наиболее подвержены «эффекту присоединения». Одним из классических способов поддержки метода «абсолютной очевидности» является, например, публикация результатов разного рода социологических опросов, демонстрирующих абсолютное общественное единство по тому или иному вопросу. Методики «черной» пропаганды, естественно, не требуют, чтобы эти отчеты имели хоть какое-то отношение к реальности.
Я могу продолжать. Учили нас вообще-то целый год, и список методов довольно велик. Важно, однако, не это. А вот что. Методы «черной» пропаганды воздействуют на аудиторию на уровне глубоких психологических механизмов таким образом, что последствия этого воздействия невозможно снять обычными логическими доводами. «Большая ложь» достигает этого эффекта с помощью эмоциональной травмы. Метод очевидности — через «эффект присоединения». «Гнилая селедка» — за счет внедрения в сознание аудитории прямой ассоциации между объектом атаки и грязным, скандальным обвинением.
Проще говоря, боевая спецпропаганда превращает человека в зомби, который не только активно поддерживает внедренные в его сознание установки, но и агрессивно противостоит тем, кто придерживается иных взглядов или пытается его переубедить, пользуясь логическими доводами. Иначе, собственно, и быть не может. Все методы боевой спецпропаганды объединяет единая цель. Она заключается в том, чтобы ослабить армию противника за счет внесения в ее ряды внутренней розни, взаимной ненависти и недоверия друг другу.
И сегодня эти методы применяются против нас самих. И результат, к которому они приводят, ровно тот, для достижения которого они и были созданы. Только взаимная ненависть и внутренняя рознь возникают не в армии противника, а в наших домах и семьях.
Просто выйдите на улицу и посмотрите, как изменилась страна за последние три года. Мне кажется, против собственного населения боевая спецпропаганда работает даже эффективнее, чем против солдат противника.
Наверное, потому, что в отличие от солдат противника мирное население не может себя защитить.

Україна

Таня Малярчук

Так, я знаю, що велика й різна. Але для мене вона маленька, навіть крихітна. Площею – не більше десятка квадратних кілометрів (це якщо з полями, лісами і цвинтарем). З населенням у двісті-триста душ.

З капличкою на в’їзді та похиленим залізним стовпом, в який неодноразово врізалася вантажівка з сіном, але так чомусь і не повалила. На стовпі прикріплена заржавіла табличка з назвою, яку я тут не розголошую, щоб залишатися вільною у своїх судженнях і нікого особливо не образити.

Це моя Україна – глухе галицьке село, в якому я досі тримаю своє коріння закопаним в алюмінієвому відрі на подвір’ї напівзруйнованої хати. Ще колись маю намір повернутися.

Там я стала собою і за замовчуванням – українкою. Все, що я знаю про українство і як його відчуваю, що в українстві люблю і чого соромлюся, – в мене звідти.

По-перше, розуміння краси і красивого. Дорослою я багато де побувала і бачила дивовижні краєвиди, гірські, морські, пустельні, бачила засніжені альпійські шпичаки з висоти пташиного польоту і косяки смугастих перламутрових риб у водних нетрях Адріатики, бачила тайгу і степ, обожнюю осінню Балтику і зимову Венецію.


Жінка збирає трави на Івана Купала. Усі фото Світлани Рудейчук з особистого архіву авторки
Але нічого в цій естетичній ієрархії не може позмагатися з лінивими горбами, на яких ми пасли худобу, а також лісами, встеленими біло-фіолетовим килимом первоцвітів навесні чи козарями і голубінками влітку.

Немає нічого ріднішого за пахучі луки з де-не-де вигульклими головешками печериць, за тернові хащі, суничні галявини чи навіть просто наш город, в якому, якщо підеш наліво, – огірки, цибуля, вишні, направо – яблука, картопля, кукурудза.

Красиве не мусить бути рідним, але рідне завжди красиве. Любляче око, дивлячись, оминає вкраплення потворного.

Наприклад, китайські синтетичні светри поверх вишиванок на Великдень. Купи пластикового сміття, яке місцеві звикли зносити у яри і де воно з роками покрилося травою, ставши майже невидимим, тільки хрустить, коли по ньому йдеш. Руїни колгоспних стаєнь, розібраних по цеглині дбайливими ґаздами і ґаздинями.

Взагалі, схильність до дрібної злодійкуватості, особливо, коли збоку виглядає, ніби нічиє. А також схильність попліткувати (нічого не можу з собою вдіяти, сама подекуди грішу з давніми друзями, яких давно не бачила), оббріхувати поза очі, гиркатися з сусідами за межу і пильнувати, щоб кожного наступного року відорати собі чергові кілька сантиметрів спільної стежки.

Незалежність прийшла в мою крихітну Україну із запізненням. Чи хтось в селі взагалі радів і святкував з цієї нагоди, я не знаю, втім, можливо, я просто не помітила, бо була надто мала.



Старші баби і діди поділили історію на зручні "за": "за Австрії", "за Польщі", "за німців", "за совєтів". Тепер до цього списку додався наступний пункт – "за України", який іноді вживався у контексті, дуже далекому від позитивного.

Вище керівництво української держави замінило вороже радянське керівництво, ставши майже таким самим ворогом, який забрів між ці благословенні горби, щоб далі обдурювати й грабувати.

Його, відповідно, теж треба було по-дрібному обдурювати: купувати інвалідність (навіть якщо абсолютно здоровий), виробляти нечесні субсидії, вигадувати хитромудрі способи закручувати газовий лічильник назад, красти електроенергію безпосередньо від трансформатора, попри який гналося корови на пасовисько. Там дядьки, граючи з нами, дітьми, в карти, ремствували на державу і кидали сердиті погляди в бік колгоспу, який самі ж і розібрали, – вікна добивали підлітки після школи.

"Сильну руку треба на це капарство", – казали дядьки, вочевидь, маючи на увазі ту сильну руку, яка прийшла б і всіх перестріляла, перепрошую, навела порядок.

Критикуючи здобутки незалежної України, дядьки дивним чином забували століття визвольної боротьби і своїх односельчан, які у цій боротьбі загинули. Нарікання і повне знецінення (аж до "за совєтів – і то було ліпше") чергувалися із сентиментальними нападами згадування, хто, де, коли і як протистояв режимові.



У кожного напоготові була своя власна історія, а також одна спільна: десь в середині п’ятдесятих зібралися всім селом на роковини Шевченка, щоб поспівати пісень. Але сказано було не співати. Але заспівали все одно. Трьох заарештували і невдовзі з родинами вислали розорювати сибірську цілину. Мій дід прикинувся божевільним і його пронесло.

Потому, що б не сталося, він кожного Святого Вечора розпочинав колядування партизанською варіацією "Бога предвічного": "Брат за брата, сестра за сестру, кайдани вдягають, по сибірах вмирають, за Україну".

На цих словах йому завжди, який би не панував настрій за столом, на очі накочувалися сльози, а бабця, що було на неї зовсім не схоже, розчулювалася і наливала колядникові бонусні сто грамів. І відразу потому непомітно ховала пляшку під штандарами.

Штандари – це така ніша під піччу, міні-пивниця, прикрита фіраночкою. Тут за незалежності баба тримала компоти і овочеві закрутки, а до неї – сусідів чи випадкових забрьох, на яких на волі чекала вірна смерть. Штандари пахли землею і відчаєм. Їх завалили разом з піччу, коли село газифікували, вже у двотисячних.

А перед тим, у кінці дев’яностих, я читала на пофарбованій у голубенький колір печі єдине на тоді "Вибране" Ліни Костенко і "Вікна в позапростір" Василя Стуса. Пам’ятаю свій стан поетичного дурману, естетичного збудження (чи такий буває?) від "Ще крок, Сізіфе, не чекай на оплески, для глядачів тут сцена закрута", від короткого Стусового "Ще й до жнив не дожив, зелен-жита не жав, ані не долюбив. І не жив, і не жаль".



Пам’ятаю своє внутрішнє мовчання, затримку мисленнєвого дихання, жаль, злість, несправедливість, абсолютну довершеність форми. Вперше я переживала катарсис від текстів шкільної програми. Це теж відбулося там, у моїй маленькій Україні.

Старші жінки родини в цей час ліпили вареники, а чоловіки хто спав, хто косив, хто рубав дрова. Я ніколи не бачила, щоб ці ролі змінювалися. Чоловіки не ліпили вареників, жінки ніколи не…

Але стоп: тамтешні жінки і спали, і косили, і рубали дрова не гірше за свої половинки. Всі вони були загорілі та сильні фізично. Носили білі хустини про будень, а в неділю до церкви – квітчасті з люрексом, які називалися "американськими", бо їх присилали бандерольками щойно віднайдені американські родичі.

Жінки вкрай рідко проявляли ніжні почуття, зате часто сварилися. Кілька на село мали славу суперсварливих, яких було "не дай боже зачепити". Їм давали прізвиська головних героїнь перших за незалежності латиноамериканських серіалів, наприклад, – Дона Бейжа чи Дика Роза.

Чоловіки натомість переважно або грали благодушного дурника, або ж і собі ставали буркотунами, навіть грубіянами. Їхні улюблені словечка – "срака" і "гімно", що їх, до речі, не знайти у жодному тлумачному словнику української мови. Невже і людей, які все життя цими словами користувалися, теж не існувало?



Пам’ятаю, у нас була гра: ховатися за дверима і слухати розмови старших, щоб досхочу насолодитися забороненим плодом української лексикографії, паралельною вербальною реальністю.

Що більше років мала людина, то більше і розкутіше вона лаялася, символізуючи собою нижній, побутово-сатиричний ярус традиційного українського вертепу.

Але був і верхній його ярус, піднесений, урочисто-містерійний, як-от: ластівки. Доживши до тридцяти трьох, я раптом усвідомлюю, що ніколи й ніде більше не бачила цих пташок, окрім як там.

У стайні над хребтами потомлених корів вони вили гнізда з хмизу, вапняку і глини, щоб відкладати туди м’які яєчка, схожі на перші за незалежності подушечки жувальної ґумки з апельсиновим смаком.

Роздвоєні ластів’ячі хвости, ніби жала змії, стирчали з гнізда під час годування малечі або шикувались на навколишніх дротах електропередач під час вечірнього перепочинку.

Відлітаючи у вирій, ластівки влаштовували над нашим подвір’ям показовий виступ небесних піруетів. Я лежала горілиць під ґанком у вигорілій безпощадним серпневим сонцем траві і спостерігала за дійством.

– Дивишся в небо? – спитала бабця, несподівано схилившись наді мною і увірвавшись в поле моєї периферійної оптики. Ту мить я пообіцяла собі запам’ятати назавжди: на крайчику голубого неба бабчина голова у білій хустині (був будень), її не звиклий до ніжностей беззубий рот ледь усміхається, а чорна посічена долоня торкається мого волосся, щоб недолуго погладити.



Вже тоді я розуміла, що це відчуття повноти світу, єдності землі й культури, коріння і пам’яті незабаром зникне, щойно я заплющу очі, як пустельний міраж, щойно заплющаться очі моєї бабці, і нам – моїм батькам і мені, тим, що добровільно залишили гніздо, доведеться втратити малу Україну і вчитися уживатися з великою, такою різною і часом такою чужою.

І лише уривками рятівні спогади з верхнього та нижнього ярусів мого українського вертепу.

Як на Поливаний понеділок чоловіки змагалися між собою, хто встане раніше й встигне першим вилляти відро криничної води сусідові в ліжко.

Як на Івана жінки блукали прилеглими полями до схід сонця, щоб нарвати цілющих трав центурії, звіробою, кмину та пижма – дітлашні говорили, що шукають цвіт папороті.

Як сама дітлашня обшукувала ночами єврейські хати, з часів війни перетворені то на пожежну станцію, то на дитячий садок, у надії колись-таки відшукати в дерев’яних склепіннях золоті скарби. Іноді хтось щось знаходив, але про євреїв ніхто не говорив, ніби їх ніколи на цій землі не було.

Як їжаки пили молоко з котячих блюдечок, а коти вилизували сметану з наших тарілок.


Як говорили: "Мовчи язичку, будеш їсти кашку", "Мудре телятко дві мамки ссе". Вижити і мати що їсти тут все ще вважалося головним пріоритетом.
А якось наприкінці перестройки до місцевого магазину завезли залишки такого нудотно-солодкого драже, що його неможливо було їсти. Розкупили і нагнали самогону цілим селом. Мої поклали дорогоцінний бутель в алюмінієве відро, відро ж закопали на подвір’ї, але з часом забули, де саме. Коли припікало, дід перекопував подвір’я вздовж і впоперек, але так бутля й не знайшов.

Скільки разів я вже писала про це і, напевно, напишу знову. Бо не відпускає, водить по колу. Все, що я знаю про Україну, в мене звідти.

п.с

Друга світова війна – глобальний військовий конфлікт в історії Землі та причина найбільших трагедій ХХ століття.


У війні взяли участь 80% людства, бойові дії велися 2/3 існуючих на той момент держав. Війна розпочалася 1 вересня 1939 р. із вторгнення військ нацистської Німеччини до Польщі, а завершилася 2 вересня 1945 р. із беззастережною капітуляцією Японії.

Під час війни були здійснені найбільші в історії злочини проти людства (зокрема Голокост), а також вперше і востаннє використана в бою атомна зброя. До армій ворогуючих сторін було залучено понад 110 млн солдат, загальні втрати військових та цивільного населення складають від 50 до 85 млн осіб. За результатами війни було створено ООН (Україна – один із засновників) та сформовано сучасну систему міжнародних відносин.

i (3)Шлях до початку війни був відкритий Пактом Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 р. Згідно із таємним протоколом до нього, нацисти та комуністи ділили Східну Європу на зони інтересів. Внаслідок цих домовленостей Третій Райх отримав можливість безперешкодного вторгнення в Польщу, СРСР в підсумку розширився за рахунок Західної Білорусі та Західної України, Бессарабії з Буковиною, трьох країн Балтії, а також частини Фінляндії.

Український вимір ІІ світової війни не обмежувався лише боротьбою Вермахту та Радянської армії на українській території, як це традиційно подає (пост)радянська історіографія.

Насправді ж в рамках Другої світової в Україні велася не одна, а кілька воєн:

1) німецько-польська війна 1939–1945 рр. (у 1939 р. регулярна, а


потім – підпільна);

2) польсько-радянська війна 1939 р. (неоголошена, відома як «Визвольний похід в Західну Україну»);

3) радянсько-румунська війна 1940–1945 рр. (спочатку неоголошена – радянське вторгнення в Бессарабію та Буковину у 1940 р., потім регулярна та підпільна – частина німецько-радянської війни);

4) німецько-радянська війна 1941–1945 рр. (регулярна та підпільна, теж відома як «Велика Вітчизняна»);

5) німецько-українська війна 1941–1944 рр. (підпільна);

6) радянсько-угорська війна 1941–1945 рр. (регулярна та підпільна, частина німецько-радянської);

7)польсько-українська війна 1942–1947 рр. (підпільна) та

8 радянсько-українська війна 1939–1954 рр. (підпільна).



Усі ці конфлікти мають безпосередній стосунок до Другої світової війни, оскільки були спровоковані нею, ставши її відгалуженнями та продовженням. Також до українського виміру війни входить участь українців в бойових діях поза Україною (наприклад у радянсько-фінській «Зимовій війні» 1939–1940 рр.) та у складі іноземних армій. Безпосередньо перед початком ІІ світової війни мала місце угорсько-українська війна 1939 р. (регулярна та підпільна), що вибухнула внаслідок проголошення незалежності Карпатської України.

Друга світова війна для України розпочалася 1 вересня 1939 р. із німецьким вторгненням в Польщу. 110-120 тис. українців у лавах Війська Польського розпочали світову боротьбу проти нацизму, 8 тис. з них загинуло протягом місяця війни. Також 1 вересня Люфтваффе бомбардувало Львів та інші західноукраїнські міста, що перебували у складі Польщі. Між 12 та 22 вересня Львів пережив подвійну облогу із заходу нацистськими військами, із сходу – радянськими.

СРСР вступив в Другу світову війну 17 вересня 1939 р. на боці нацистської Німеччини. В цей день радянські війська вступили в Польщу на допомогу німецьким та окупували Західну Україну та Західну Білорусь. Протягом двох років Москва була союзницею Берліна, що у 1940 р. ледь не призвело до війни Великої Британії та Франції проти СРСР.

Нацистсько-комуністичний союз був зруйнований 22 червня 1941 р. із німецьким вторгненням в СРСР. Протягом року з початку німецько-радянської війни Україна була окупована військами Третього Райху, вигнання нацистів розпочалося восени 1943 р. і завершилося наприкінці 1944 р. Український напрям був головним на Східному фронті: тут діяло від 50 до 75% всіх дивізій Вермахту і половина всіх радянських сил.

Нацистський окупаційний режим в Україні був одним з найжорстокіших в світі. Безпосередньо своїми руками або із залученням «добровільних помічників» з числа місцевого населення нацисти знищили 1,5 млн український євреїв та 20 тис. ромів.

Але якщо злочини проти людяності Третього Райху більш досліджені, то засудження злочинів комуністичного режиму ще триває. Найбільш відомими з них є Катинський розстріл, знищення політв’язнів у Західній Україні, підрив Дніпрогесу, використання в боях неозброєних селян – «чорної піхоти», депортації українців та інших народів, зокрема кримських татар.

Після перемоги над нацистською Німеччиною 8 травня 1945 р. СРСР приєднався до війни проти Японії. Беззастережна капітуляція Японії 2 вересня 1945 р. означала завершення ІІ світової війни, але окремі військові конфлікти, породжені нею, точилися ще декілька років. Організований спротив радянській владі на Західній Україні тривав до 1954 р., а окремі сутички – до 1960 р.

Україна зробила значний внесок у перемогу над нацизмом та союзниками Німеччини. На боці Об’єднаних Націй воювали українці у складі армій Великої Британії та Канади (45 тис. осіб), Польщі (120 тис.), СРСР (більше 6 млн), США (80 тис.) і Франції (6 тис.), а також визвольного руху в самій Україні (100 тис. в УПА) – разом 7 млн осіб. Понад 2,5 млн українців були нагороджені радянськими та західними медалями та орденами, більше 2 тис. стали Героями Радянського Союзу, з них 32 – двічі, а найкращий ас союзної авіації Іван Кожедуб – тричі.

Для України ІІ світова війна – національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі інтереси і вбивати інших українців. За Україну воювали дві тоталітарні системи, що однаково не рахувалися з ціною людського життя. Кожна сторона протистояння на українських землях намагалася продемонструвати свою прихильність до українства, але єдиним справді українським суб’єктом у роки війни був визвольний рух – передовсім, Українська повстанська армія.

З різних причин на німецькому боці воювало до 250 тис. українців та до 50 тис. було мобілізовано до армій союзників Третього Райху.

Україна понесла надзвичайні втрати внаслідок війни. Під час бойових дій та в полоні загинуло 3-4 млн військових і підпільників, понад 5 млн цивільних загинуло через окупаційний терор та голод в тилу, до 5 мільйонів жителів були евакуйовані або примусово вивезені до Росії та Німеччини, значна частина з яких не повернулася. Загалом безповоротні втрати України (українців та інших народів) склали 8-10 млн осіб. Матеріальні збитки становили 285 млрд тогочасних рублів. Внаслідок бойових дій постраждало понад 700 міст та містечок, 5,6 тис. мостів, 28 тис. сіл, 300 тис. господарств.

матчасть ( вате не читать)





"Спираль вниз", или "мультипликатор в минус".
Что нас ждет и почему.


Эпиграф. Из великолепного текста Сергея Морозова, написанного 7 лет назад и ставшего только более актуальным.

– Вам, граждане россияне, говорили, что надо провести модернизацию? Медведев говорил, что «модернизация – вопрос выживания?»
– Да, говорили.
– Вам говорили, что если ее не провести, вы сдохнете? Сурков говорил «Модернизация или смерть?»
– Да, говорили.
– Вы ее провели?
– Нет, не провели…
– Сдыхайте

Подавляющее большинство населения считает, что все наши проблемы образовались из–за коварного запада вообще и обамычмо в частности, которые внезапно! ввели санкции и обрушили цены на нефть.
Однако системный, именно системный а не циклический кризис, начался намного раньше. В далеком сытом 2012 году.

Сначала немного базовых понятий. Удивительно, но громадное количество людей этих прописных истин не понимает в принципе.

Для начала — откуда вообще берутся доходы и благосостояние общества? Из добавленной стоимости, ничего другого за многие века не придумали.
А откуда берется добавленная стоимость?
Тут есть аж три варианта.
1) создание добавленной стоимости. Достигается только производительным трудом.
2) использование ранее созданной добавленной стоимости (деды работали, да).
3) приобретение добавленной кем–то другим стоимости, в добровольном (поменяли на что–нибудь) или принудительном (аннексировали что–нибудь) порядке.

Теперь по пунктам.
Самый простой вариант — это второй. Он больше известен как "промотать наследство".
Делать ничего не нужно, все само в рот падает. Все бы ничего, но... но это весьма ограничено по времени. Ибо работает ровно до тех пор, пока наследство не закончилось.
Раздербанить завод на цветмет и чермет легко и просто. Пока есть в наличии завод, который можно раздербанить.

Чуть посложнее — вариант три. Военные завоевания имеют некоторые издержки в виде того, что завоевываемые внезапно! имеют свойство сопротивляться. А кому сопротивляться нечем — у того обычно и брать нечего.
Добровольный же вариант — это суть то же самое "проедание наследства", которое рано или поздно заканчивается.
Продали участок земли под раздербаненным заводом под жилую застройку. Замечательно! но второй раз продать его уже не получится.

Итак, единственно пригодный для стабильного существования и развития вариант — это вариант один. Делать что–то полезное.

Очевидно, чем больше чего–то полезного сделал — тем больше ништяков получилось. Понятие "сколько ништяков сделал за единицу времени" — именуется производительностью труда.
Для роста суммарного количества ништяков в обществе — ее хорошо бы иметь побольше.

Как этого можно достигнуть? Опять же, все придумано до нас. Разделение труда, и автоматизация его. Эти понятия неразрывно связаны, кстати.

История учит нас, что натуральное хозяйство (делаем все сами своими руками) — имеет настолько низкую производительность труда, что даже на еду не всегда хватает.
А вот вам современный примерчик: если делать гамбургер полностью самому — это обойдется в полгода и 1500$. А костюм — 4000$.

Как сделать гамбургер за 2$? Для этого нам понадобится масса разнообразных железяк и программ, используемых по всей цепочке от выращивания зерна до расчета на кассе кафешки (средства производства). А также дорог, по которым перемещаются компоненты и люди, которые их делают. И так далее. (инфраструктура).
Все вместе это называется "основные фонды".

Основные фонды с неба, к сожалению, не падают. Напротив, требуют значительных затрат на свое создание, и соответственно, срок окупаемости, измеряемый в годах и даже десятках лет.
При этом они имеют ограниченный срок службы и, соответственно, постоянно нуждаются в ремонте и обновлении (амортизация, да). Стало быть, часть полученных ништяков уходит на эти цели.

Сами по себе основные фонды мертвы. Для извлечения пользы нужны те, кто умеют с умом их использовать. Это именуется "человеческий капитал".

Чтобы основные фонды окупались — нужны потребители на произведенное с их помощью. В противном случае получается бестолковое закапывание ресурсов в землю.

Потребители же (разделение труда!) получают производимые кем–то ништяки в обмен на ништяки, которые произвели они сами.

И последнее: нужно как–то оценивать эффективность создания и использования основных фондов. Тут есть два способа: конкуренция (у кого результаты хуже — вылетает из товарообмена нафих), и планирование (кто–то на основании неких умозаключений решает, что хорошо, а что плохо). Каждый способ хорош в своем месте.

На сим прописные истины закончились. Теперь смотрим вокруг себя.

Откуда взялся системный кризис?
Основная и единственная причина — это деградация основных фондов и человеческого капитала.
Вызвано это сперва "кривым" (малоэффективным) инвестированием десятки лет (до 1991), а затем хроническим недоинвестированием в течение уже 25 лет.

Отсюда возникают простые и логичные ответы на непонятные вопросы.
1) почему рухнула советская экономика? Потому что производились не те ништяки, которые нужны потребителям.
2) на чем выехало население в 1990е? На утилизации накопленных основных фондов.
3) почему девальвация в 1998 привела к резкому росту производства, а в 2014 — фиг вам? Потому что к тому времени советские основные фонды еще не полностью пришли в негодность и не до конца были утилизированы.
4) почему нулевые годы были сытыми? Потому что ресурсы шли на потребление в ущерб инвестированию в основные фонды. А брались ресурсы — за счет проедания сырьевого "наследства".

Теперь ближе к нашим дням. Почему кризис начался в 2012?
Тут нам понадобится понятие "мультипликатор".
Предположим, нефтяник продал за бугор бочку жижи за тугрик. Этот тугрик сам по себе ему не нужен, а нужно — что пожрать, где поспать и куда слетать на море в отпуск.
Соответственно, он создает спрос на продукцию пищевки, строительства и туристической отрасли.
Они начинают работать (создавая добавленную стоимость!) и таким образом, тугрик расходится по всей экономике. Это и есть "мультипликатор", и тут он работает вверх.

Но основой всего этого является именно полученный нефтяником из–за бугра и распределенный тугрик.

Работа нефтяника весьма эффективна. Особенно если учесть "проедание наследства". Лукойл в нулевые заявлял о себестоимости бочки 2$. Как так? А если считать расходы на строительство Лангепаса, Н.Уренгоя и Когалыма нулевыми — так оно и получается. Пока не понадобится еще что–то построить (инвестиции в основной капитал!).
Соответственно, сочетание наследства + недоинвестирования в основные фонды позволяло всей стране сладко есть, мягко спать и загорать на курорте.

До каких пор это могло продолжаться? Ровно до тех, пока приток ништяков за нефтетугрики монотонно рос. Как только расти перестал (а это произошло в начале 2010х) — так сразу стал проявляться системный кризис.
С 2012 пошло монотонное снижение инвестиций в основные фонды. Почему? Потому что для удовлетворения потребностей, соответствующих нефтетугрикам, уже достаточно; а рост их потока прекратился.

А что означает снижение инвестирования? Вокруг все еще замечательно, но при неизменном поступлении нефтетугриков уровень жизни (доходы) вот–вот начнут снижаться.
Почему?
1) устаревшие основные фонды снижают производительность труда (больше чиним, чем работаем).
2) в будущем придется жертвовать потреблением в пользу инвестирования
3) перестает работать "в плюс" мультипликатор. Больше того, он начинает работать "в минус"!

Как там дела при этом с другим компонентом — с человеческим капиталом? Отвратительно! Почему? А потому что при стратегии "проедания наследства" и "проедания нефтетугриков" он никому не нужен — и также недофинансируется и деградирует. Проявляется это в соотношении зарплат по профессиям, соотношении зарплат и производительности труда, далее — в проф.образовании...

К середине 2010х страна подошла с устаревшими и недостаточными основными фондами и деградировавшим человеческим капиталом.

Тут немного отвлечемся и посмотрим, что делали другие, оказавшись в такой ситуации (а она не уникальна!) и успешно из нее выбравшиеся.
Везде, начиная от Японии 1950х и до Китая 1990–х — рецепт только один: внешние инвестиции (технологии, оборудование, специалисты) + работа на экспорт.

Эти два момента жестко связаны. Инвестиции могут составлять разную долю от ништяков (ВВП). При нормальном развитии с высокого уровня вполне достаточно порядка 20%, чтобы с основными фондами был порядок. При "экономическом чуде" — инвестиции подскакивают до 40% и выше (так что чудес не бывает). А при "проедании наследства" — падают ниже 10%.

Но что значит "много инвестиций и мало потребления"? Это значит, что у "своих" потребителей нету средств, чтобы употребить ништяки. Раз так — нужны какие–то другие потребители (экспорт, да).
Вот уже потом, когда инвестиции сделаны — начинает расти и внутреннее потребление.
Все это можно отлично наблюдать в реальном времени на примере Китая.

Теперь к нашим баранам.
В 2012–13 тем, кто принимает решения, стало очевидно, что со всеми этими проблемами нужно что–то делать.
И вот в известное всем время (между Сочи–2014 и Крымнаш) была точка бифуркации — и выбор был сделан. Что резко ускорило происходящие процессы.
С одной стороны — резко упали внешние инвестиции (на 70% 2014/2013 и еще 96% 2014/2013) — считай что обнулились.
С другой — упало количество нефтетугриков.
И мультипликатор начал работать "в минус".
"Спираль вниз" выглядит точно так же, как вверх, но в другую сторону (ваш кэп, да).

— меньше доходов потребителей
— меньше спрос на продукцию
— меньше доход производителей
— меньше инвестиций
— меньше производительность труда
— а производители сами являются потребителями чего–то другого...

Процесс погружения в болото небыстрый, но если ничего не менять — неотвратимый.
Где находится дно? Далеко, где–то на африканском уровне. В районе "вся зарплата на жратву".
И такое состояние вполне стабильно и может поддерживаться неограниченно долго (пока природные ресурсы совсем не истощатся и инфраструктура не рассыплется), примеров масса.

Ну, и мелкая пакость напоследок.
Снижение внутреннего потребления в пользу инвестиций ничего не даст! Потому что инвестиции бессмысленны: у потребителей нет средств, чтобы востребовать их результаты.
Экспорт?
А тут новая беда на нашу голову: четвертая промышленная революция.
Внезапно! оказывается, что конкурировать с роботами, работая за плошку риса — невозможно. Потому что роботы все равно дешевле. И это не вопрос экономики и политики, а вопрос физики и биологии. Посему китайский вариант — закрывается...

Конкурировать ныне нужно мозгами.

Можно ли получить инвестиции, не снижая потребления? Можно. Смотрим на тех же китайцев. Инвестиции должны быть извне, а привлекать их нужно, опять–таки, мозгами.

п.с

Два праздника которые меня бесят:

23 февраля и 8 марта...
один делает из всех мужиков пушечное мясо, второй из всех уравнивает всех женщих до скота и солидарности

ну про 23 февраля я уже писал теберь можно обосновать "женщину" ка существо существительное..

оно, это существо было призрачным еще до нашего столетия , присутствовало в мечтах, мемуарах ,литературе и было предметом поклонений тех кто хотел считать себя мужчинами..

можно сказать что с них ( женщин) начиналась этика, манеры и джентельменство с интелигентностью.
Всё то что мы на сегодняшний день связываем с человечностью.
все эти благие порывы были перемелены гегемонами ради единения в борьбе за... ( список длинный , но историю вы знаете)

с тех пор "женщина " занесена в красную книгу и наличие дежурного набора ( сиска, писка , хвост ) уже не является половыми и селекционными признаками

поэтому гребаный праздник является простым издевательством над теми кто хочет казатся и претендует на это звание..

проще быть человекомОфициальная версия СССР гласит, что традиция отмечать 8 марта связана с "маршем пустых кастрюль", который провели в этот день в 1857 году текстильщицы Нью-Йорка. Они протестовали против неприемлемых условий труда и низких зарплат. Интересно, что в тогдашней прессе не было ни одной заметки о забастовке. А историки выяснили, что 8 марта 1857 года и вовсе было воскресеньем. Весьма странно устраивать забастовки в выходной.В 1910 году на форуме женщин в Копенгагене немецкая коммунистка Клара Цеткин призвала мир учредить Международный женский день 8 марта. Она имела в виду, что в этот день женщины будут устраивать митинги и шествия, и тем самым обращать внимание общественности на свои проблемы. Ну да эту историю все мы и так знаем.Изначально праздник назывался Международный день солидарности женщин в борьбе за свои права. Дата 8 марта была подведена под ту самую забастовку текстильщиц, которой, возможно, на самом деле никогда не было. Точнее, была, но бастовали вовсе не текстильщицы. Но об этом позже.В СССР этот праздник привезла подруга Цеткин, пламенная проститутка революционерка Александра Коллонтай. Та самая, которая покорила Советский Союз "великой фразой": "Отдаваться первому встречному мужчине надо так же легко, как выпить стакан воды".8 марта стало официальным праздником в СССР в 1921 году.

Версия вторая, еврейская: восхваление иудейской царицы
Свернуть
Историки так и не сошлись во мнении, была ли Клара Цеткин иудейкой. Одни источники утверждают, что она родилась в семье еврея-сапожника, а другие – еврея -учителя. Поди разбери. Однако стремление Цеткин связать 8 марта с еврейским праздником Пурим не замолчишь.Итак, вторая версия гласит, что Цеткин хотела связать историю женского дня с историей еврейского народа. Согласно легенде, возлюбленная персидского царя Ксеркса, проститутка Эсфирь, спасла иудейский народ от истребления, воспользовавшись своими чарами. Ксеркс хотел истребить всех евреев, но Эсфирь убедила его не только не убивать евреев, а наоборот – уничтожить всех врагов евреев, включая самих персов.Произошло это в день 13 Арда по еврейскому календарю (этот месяц приходится на конец февраля - начало марта).Евреи вырезали 150 тысяч своих торговых конкурентов ,включая женщин и детей. Так евреи стали праздновать Пурим. Дата празднования была скользящей, но в 1910 году она выпала именно на 8 марта.

Версия третья, о женщинах древнейшей профессии
Третья версия, пожалуй, самая скандальная для всех представительниц прекрасного пола, с трепетом ожидающих Международного женского дня.В 1857 году в Нью-Йорке женщины действительно протестовали, но были это не текстильщицы, а проститутки. Представительницы древнейшей профессии требовали выплатить зарплату матросам, которые пользовались их услугами, но не имели денег заплатить.В 1894 году, 8 марта, в Париже проститутки снова провели демонстрацию. На этот раз они требовали признать их права наравне с теми женщинами, которые шьют одежду или пекут хлеб, и учредить специальные профсоюзы. Это повторилось и в 1895 году в Чикаго, и в 1896 в Нью-Йорке - незадолго до памятного съезда суфражисток в 1910 году, где и было решено объявить этот день женским и международным по предложению Цеткин.Кстати, и сама Клара проводила подобные акции. Все в том же 1910 году вместе со своей подругой Розой Люксембург она вывела на улицы немецких городов проституток с требованием прекратить бесчинства полиции. Вот только в советской версии проституток заменили на "трудящихся женщин".